x3m_bob's Journal

Колись то було і колись буде продовження цієї історії
Колись то було і колись буде продовження цієї історії
Колись було прекрасне життя. Колись було щастя.
А тепер все скінчилось і зупинилося життя. Колись була любов і вже її нема. Та суть не в тому чи пішла вона до іншого, а в тому що залишила по собі тільки біль і розбите серце, яке я так довго складав від втраченого кохання, яке забрала природа ще давніше. Але я теж залишив мабуть тільки розчарування за собою, хоч я цього так не хотів. Тепер всьо зупинилося, залишилося нічого нового, нічого цікавого, нічого приємного — один біль, ті самі сни, ті самі спогади, ті самі достаючі люди навколо, ті самі проблеми, всьо то саме. Життя закінчилося. Пусто стало в душі і байдуже стало до всіх, до друзів до рідних, до тих хто готовий за мене віддати все що має. Пишучи ці слова на душі нічого не залишилося, одна пустота і темнота, і болючі спогади. Але все-таки хтось то про мене дбає і розуміє, а я перестав розуміти всіх і навіть себе самого. Хочеться повернутися назад, але там ще гірше ніж спереду. Виправити нічого вже не можливо, а пробувати починати життя заново вже надоїло. Просто руки вже реально стомилися і опускаються і поглинає мене те гівно в якому плаваю і вже реально майже втонув.............................. і так ніхто не поможе. Криша вже давно поїхала, а цього ніхто не зрозумів ще тоді як то було, ніхто не підтримав, бо не знав...І я звичайно нікому і не казав, бо тримав то всьо в собі. Дякую людям, які мені помогли розкритися і вилити душу. Можливо хтось буде вважати що це мені помогло, але воно не так, — воно лиш знову розірвало старі рани і з них знову ллється кров. І так приємно дивитися на каплі крові які капають на землю, бо знаєш що з ними тікає моє життя, яке мені не потрібно, але потрібно тим кому потрібен я.....................................................................

Маленьке продовження

Пару днів тому одна людина, яку я все ще люблю, захотіла сходити зі мною на каву. Я на своє диво погодився. Вечір був холодний і не приємна погода навівала якісь неясні і непонятні думки. Попередньо замовивши найкращий столик я прийшов кафе, вона вже сиділа, чекала і допивала свій ананасовий сочок. Я підійшов і привітався, сів, через пару секунд прибігла офіціантка і спитала "Що бажаєте?". Я трохи подумавши відповів: "Чайок з бальзамом". І тут почалася на диво приємна розмова. Вона усміхалася, кокетливо дивилася прямо в очі і жваво почала одночасно розпитувати і розказувати все те що сталося з нею останнім часом. Я сидів майже замерший після такої прогулянки вулицею і трохи нервувався, але уважно слухав її. Пробував себе в середині заспокоїти, але вона не давала. Потім довго сиділи і мовчали, думали кожен про своє. Я як завжди не думав ні про що, просто засинав душею, літав десь далеко і там де приємно. Вона не давала мені цього зробити. Постійно просила посміхнутися, я цього не робив. Трішки пізніше, а це вже пройшла майже година, почали згадувати старі часи коли були разом. І в моїй душі крутилося питання, яке я так і не наважився запитати. Через пару хвилин зайшли дві мої знайомі подружки, ми весело і приємно привіталися. Вони прийшли продовжувати святкувати першу зарплату однієї із них. Запросили присісти до них за столик. Ми взявши речі пересіли за їх столик і зав’язалася весела розмова. Але вже була пізня година і культурно вибачившись пішли геть. Дійшовши до зупинки маршрутки ми стали і обняли одне одного, обняли так як ми знову разом. В мене починали набігати сльози на очі, тому що мені дуже боляче. Простоявши там 10 чи 15 хвилин ми розвернулися і попрямували до таксі. Біля таксі вона повернулася і поцілувала мене по дружньому в губи. В той момент я дуже сильно захотів їй задати то питання, яке не давало мені спокою, але я завагався і вона поїхала. Мені хотілося догнати таксі, обійняти її, ніжно і солодко поцілувати і сказати їй:“ Я ТЕБЕ БЕЗМЕЖНО КОХАЮ І ХОЧУ ЩОБ ТИ ПОВЕРНУЛАСЯ ДО МЕНЕ ЗНОВУ”. Але вже було пізно таксі поїхало...................................................................

Мабуть ще щось буде..........................................
І все таки було.
Подзвонивши їй з самого ранку я привітав її з днем студента, хоч вона ще спала, але їй мабуть було приємно почути це. Ми домовилися про зустріч після обіду. Я пішов на квітковий базар і купив їй квіти, які вона дуже любить. Мені самому було приємно бачити цей букет в себе вдома, так як то не я комусь дарую, а нібито мені його подарували. Я сидів дома цілий день, так чекав цієї зустрічі, відмовляв всім своїм знайомим і друзям на рахунок святкування дня студентів. Сидів сумував і роздумував на всім, що зараз діється зі мною і що твориться навколо. Думки якісь виходили ніякі, зовсім не по темі. Почав згадувати всіх своїх друзів, рідних і близьких до мене людей, і здавалося мені, що я не йду на зустріч з людиною яку я безмежно кохаю, а йду на зустріч зі своєю смертю. А виходило воно так ,що за той період часу, який я сидів дома, перед очима промайнуло все моє життя, згадалися хороші і погані речі ,згадалися друзі яких тепер зі мною нема, згадалася та людина, яку я колись любив так само, згадалося все. І тут прийшов той час коли потрібно було виходити, я одягнувся у все біле, взяв букет і пішов. Коли йшов по вулиці то всі люди, що йшли на зустріч проходили мимо і напевно оглядалися на мене з питанням в середині: “Оце комусь напевно пощастило мати таку людину, але чому в нього таке сумне лице?????”. Мені водночас було приємно і трошки соромно, тому що я не привик щоб на мене звертали стільки уваги, але реально як то можна було не замітити в той час мене.
По дорозі мене зустріли хороші знайомі і почали розпитувати куди і чого я такий при параді іду .Я їм розказав що йду на зустріч з дівчиною, не сказав чого і до кого, але то тоді немало ніякого значення. В душі співалася пісенька Каті Лель – Долітай………….. Я продовжував іти і подзвонив до неї і спитав де вона зараз стоїть. Вона мене направляла по телефону до кута універмагу. І тут коли я завернув за кут вона перестала говорити і тихенько майже нечутно сказала “Вау”, але я це все таки незважаючи на навколишній шум почув. Підійшов привітався, привітав зі святом і подарував цей прекрасний букет. Вона мене обійняла знову так сильно як вона зробила це пару днів назад. Тихенько подякувала і не знала, що більше сказати. Тоді я почав розмову про святкування. Вона так солодко і гарно почала розказувати що буде робити, що мені на мить захотілося піти з нею, але вона мене не запрошувала. Причина було в тому що вони йшли тільки жіночою компанією. І тут в моїй душі знову притисло то ,краще сказати прохання чим питання. І я знову поринув в самого себе, почав згадувати все те, що було між нами, все хороше і погане, всі ті різноманітні почуття, всі ті враження, і так і не зміг його їй задати чи запропонувати…………………………………………………….
Ми попрощалися і розійшлися хто куди, вона на гулянку а я додому…….
Але все таки варто спробувати, можливо все таки щось зміниться, можливо на краще або на гірше. Наперед забігати смислу нема тому можливе продовження цієї історії...............

Присвячується прекрасній дівчині Юлі, яку я все ще безмежно люблю....

P.S. Мабуть я цього все ж таки не зроблю, бо я не хочу ні сваритися ні переживати за того хто про мене, на мою думку, взагалі не думає і навіть не намагається чимось підтримати, хоча б морально. Тому я розчарувався в житті і воно для мене зупинилося в даний момент. Нічого не стається, а якщо навіть і стається то не зі мною. Хочеться забути всіх і про все що було але самі ті люди не дають, дзвонять, дістають, тягнуть кудись. Дехто їде і вже мабуть зовсім не вернеться. Мене всі залишать і повідомляють про це в останній момент. А скільки всього залишається не зробленого не пережитого і не отриманого....................................... Тому треба закінчувати і цю історію як закінчувати своє життя, не помирати не тікати від проблем, а просто забути про всіх і про все і взагалі більше нічого не робити. Хтось скаже що це не можливо, я відповім, що можливо лиш потрібно захотіти цього. Потрібно лиш зробити перший крок а далі воно само піде і набере обертів. Треба їхати звідси або забити на всіх і соватися з інститута додому, вимкнути назавжди телефон, не відповідати на домашні дзвінки, а якщо і відповідати то відмовлятися від усього що запропонують, краще мабуть поїхати і забути про все що сталося приємного і не дуже в мене в цьому місті. Але ж все таки куди діти спогади, вони нікуди йти не хочуть, куди поїхати, куди податися, щоб точно вже нікого не знайти там звідси??????????? Це вже мабуть нереально, наші люди є всюди...............................................................

Current Music: Юлия Савичева-Высоко;Катя Лель-Долетай;Линда - Цепи и Кольца

Advertisement